Всех живущих прижизненный друг,
Он раздастся и глубже и выше –
Отклик неба - в остывшую грудь.
(О.Мандельштам)
Ще з дитинства Василь Мірошниченко мріяв стати льотчиком. Це була його найзаповітніша мрія, якій судилося збутися. Небо манило, кликало до себе. Годинами хлопчина міг дивитися туди, де клубки диму витворювали химерні фігури. Треба було тільки придивитися, і ось уже баскі коні скачуть у високості, а ген - химерний птах розправляє крила. Вразлива натура хлопця штовхала його туди, де міг побути на самоті з своїми фантазіями, де міг просто полюбуватися небом. Говорив, що коли виросте - неодмінно стане льотчиком. Мама інколи сердилась за ці дитячі мрії, хоча, здавшись на умовляння сина купила журнал “Моделіст-конструктор”. А бабуся, яка душу вклала в онука, на різдвяні свята дала Василькові небагато грошей, на які той купив модель літака. Йшов йому десятий рік. А в сьомому класі сталося лихо: захворів і лікувався в райлікарні. Мама, що приїхала його відвідати, налякалася дитячого плачу: чи не погіршився стан здоров’я? А плакав хлопець від висновку лікарів, що не може він бути пілотом, бо хвороба погіршила його слух.
Все-таки Василь намагався після закінчення школи поступити в військове училище. Але не пройшов медкомісію. Мрія ж залишилась. В 1977 році закінчив училище при “Запоріжсталі”, працював на заводі і їздив за направленням військкомату в військовий авіацентр ДОСААФ. На цей раз Василеві вдалось обдурити медиків: він стає льотчиком. Молодий впертий він налітав 104 години на літаках Л-29, МІГ-15, МІГ-17. Потім 3 роки навчання в Кіровському спортивному клубі вертольотчиків. На вертольотах MI-1, МІ-4 налітав 57 годин.
У 1982 році молодого лейтенанта Василя Мірошниченка направляють у Харківське льотне військове училище. Ще не забулися перші переживання і страх, які він зумів перебороти при першому стрибку з парашутом. А вже нові хвилювання стають його супутниками в реактивних літаках, де тіло наливається свинцем і давить власна кров при стрімкому леті і виконанні фігур вищого пілотажу. Але хвилювання перемішалось з радощами - мрія стала дійсністю.
В 1983 році лейтенанта Мірошниченка переводять в Олександрівську льотну частину, звідти направляють в Афганістан.
Цей період з життя сина мама Василя згадує з болем. Про направлення в гарячу точку знають лиш близькі друзі та Ольга, кохана дівчина. А мамі писав, що знаходиться в Сирії. Брат Микола теж мовчав. Перший раз в Афганістані Василь Мірошниченко виконував обов’язки пілота бойового вертольоту. Часто перевозили поранених і мертвих в Ташкент. В 1984 році повернувся в Олександрівську льотну частину. В 1986 році, навесні, приїхав до рідного села у відпустку. Був уже одруженим. І коли одного разу подзвонила Оля і сказала, що терміново викликають у частину, в голову йшли різні думки: чи не сталося чого вдома, чи не приховує Оля якогось лиха?
Та все було в іншім: Василя направляють у Чорнобиль. Говорив потім вдома, що возив фотокореспондентів і командний склад над самим місцем аварії. Ці події лишили слід не тільки на душі Василя, а й врізались страшенним діагнозом в життя його маленького сина Павлика, що народився в 1988 році. Хлопчикові виплачували допомогу, як такому, що постраждав від Чорнобильської аварії.
Другий раз лейтенант Мірошниченко попадає в Афганістан в 1987 році. Тепер вже він - командир вертольоту. Приймав участь у багатьох бойових операціях, за що був нагороджений двома орденами Червоної зірки. Всього за один рік служби в Афганістані Мірошниченко зробив 300 бойових вильотів. Що може згадати мама про ті роки з життя сина? Про саме перебування Василя в тій далекій країні взнала вже після повернення сина. Одного разу, коли приїздив з дружиною додому, ніби між іншим мовив: “Мамо, а ти знаєш, де я був, коли ти не отримувала листів? В Афганістані”. Підкосились коліна тоді в матері і сльози, тепер уже запізнілі, потекли по щокам. Розповідав про війну мало, як, між іншим, і всі ті, хто там служив. Якось в розмові сказав: “Все можна пережити, найстрашніше - це смерть.” Розповів, як інший вертоліт розвалився на частини між скелями. Василь і ще один льотчик залишились живими, третього ж - перерубало навпіл лопастями вертольота. Розповів і про те, що завжди носив при собі в потаємному кармані дві кулі: на випадок, про який не хотілось і думати. Полону він не міг допустити...
В травні 1988 Василь Мірошниченко повертається з Афганістану в Забайкалля. Потім була Тула, десантна дивізія. А в 1992 році майора Мірошниченка командування відзиває на місце попередньої служби.
Життя Василя трагічно обірвалось в 1995 році. Був він людиною надзвичайно скромною, щедрою, талановитою і мужньою. Похований у рідному селі. Над могилою - пам’ятник: рвуться в небо лопасті вертольоту, пробуджують чиюсь хлоп’ячу мрію.
Немає коментарів:
Дописати коментар