14 липня 2013 р.

Небо і зірки Василя Мірошниченка


На сільському кладовищі Вербового стоїть незвичний пам’ятник – дивляться у небо вертолітні лопаті. Тут поховано уродженця села, авіатора Василя Мірошниченка. Про цю людину можна написати книгу, кожна зі сторінок якої була б помічена крутими віражами долі.


Ще в дитинстві він мріяв стати льотчиком. Та кроки до своєї мети виявились нелегкими. Після закінчення школи працював на заводі «Запоріжсталь». Почав відвідувати навчальний центр ДТСААФ, де піднімався в небо на різного типу учбових літаках. Освоював авіаторську справу в Кіровському спортивному клубі вертолітників, потім – у Харківському військовому училищі. В 1983 році лейтенанта Василя Мірошниченка призначили служити в літну частину українського міста Олександрії. У серпні цього ж року його направляють у Афганістан. Мамі Анні Андріївні син про це не сказав, знали друзі, брат і дружина Оля.

Чотирнадцять місяців він виконував військовий обов’язок на чужій землі. Бачив кров, страждання, пережив загибель бойових побратимів. А через два роки попав у епіцентр Чорнобильського апокаліпсису. Кілька днів його вертоліт з кореспондентами і спеціалістами літав над зруйнованим реактором атомної станції.

У квітні 1987 року Василя Мірошниченка знову направляють в Афганістан. Перший раз він там служив другим пілотом гелікоптера. Тоді разом із друзями вивозили загиблих і поранених солдатів та офіцерів назад у СРСР. А цього разу очолив екіпаж бойового вертольота.

Брав участь у багатьох боях. Смерть чатувала на кожному кроці. На одному із завдань його гвинтокрил розбився в горах. Та доля була прихильною. Всього за роки служби в Афганістані зробив 800 бойових вильотів. Військову доблесть нашого земляка відзначили двома орденами Червоної Зірки. А 19 грудня 1991 року, в останні дні розвалу СРСР, Василя Мірошниченка нагородили третім орденом Червоної Зірки. Проте ця нагорода десь заблукала в бюрократичних кабінетах військового міністерства, і за життя він її не побачив… Було представлення і до присвоєння високого звання Героя Радянського Союзу.

Пізніше він служив у Забайкаллі, в Тульській десантній дивізії. В 1992 році його сім’я переїздить до Олександрії, де майор Мірошниченко служив командиром вертольота МІ-8. Через три роки бойового офіцера не стало. Так гірко усвідомлювати: вижив у боях, а життя забрав трагічний випадок під час буденної роботи на аеродромі…

Нещодавно в Одесі посол Росії в Україні вручив дружині Василя Мірошниченка Ользі третій орден Червоної Зірки. Чому ця нагорода пролежала майже 22 роки, ніхто не знає…

А днями до його мами Анни Андріївни, яка живе у Вербовому, завітали гості: голова районної спілки воїнів-інтернаціоналістів М.П.Малиш (учасник бойових дій в Афганістані), сільський голова Л.М.Кравченко, голова сільської ветеранської організації П.С.Хвостик і журналісти «Пологівських вістей».

На порозі батьківського дому зустрів нас молодший брат Василя Микола. Він теж став льотчиком. Уже на пенсії, але роботу в небі не покидає. Літає нині на АН-2 сільськогосподарської авіації. Зараз у відпустці, допомагає мамі.

Вийшла у двір на милицях і Анна Андріївна. Вона була розчулена увагою. Особлива її вдячність голові районної організації спілки воїнів-інтернаціоналістів М.П.Малишу, який
тримає постійний зв’язок з нею і родиною. Мати живе і за сина. Рано пішов він із життя, але залишив у ньому свій яскравий слід.

В.Харченко.



Фото М.Дрюченка.

Немає коментарів:

Дописати коментар