23 листопада 2019 р.

                               "Вогонь  скорботи  в  серці  навіки"



В дитинстві я багато разів чула від своєї прабабусі і бабусі, що хліб не можна кидати на підлогу чи взагалі викидати. Тоді я не розуміла, чому вони це постійно повторюють. І тільки, коли комуняцька брехня була спростована і стали відомі факти справжньої історії України, я зрозуміла, чому мої бабусі так казали і чому навіть маленька скибочка хліба мала бути використана. Я зрозуміла, чому моя прабабуся завжди з черствого хліба робила сухарі і зберігала ці сухарі в торбинці. Я розумію, що ніколи не відчую справжнього жаху тих людей перед голодом. Цей жах можливо відчути тільки тоді, коли ти сам пережив таке лихо. Ніякі розповіді не можуть навіть на один відсоток передати те горе, яке принесли в Україну комуняки та їхні  посіпаки.  Вже коли я знаю цю частку нашої історії, я розумію якою сильною була українська нація. 
Сьогодні ми  вшанували пам'ять жертв  Голодомору. До сільського  музею завітали дітлахи та  працівники сільської ради, працівники Вербівського СБК провели  мітинг, а завідуюча бібліотеки підготувала тематичну викладку книг. Тихо запалили лампадки, з колоссям у руках присутні  поринули в ті далекі та водночас скорботні часи. Голодомор,  його  хвиля прокотилася над  полями народу,  найродючишої та найбагатшої землі, України.  Того  року, урожай хліба  був  добрий, але надійшло розпорядження, і хліб  почали забирати з  домівок, усе що  знаходили. Шукали хліб усюди, розривали підлоги, печі, розкидали  скирти  соломи. Найстрашніше почалося весною 1933 року,  закінчилися всі  крихти зерна, люди  варили  цвіт акації,  зелену  лободу змішували з  товченими качанами  кукурудзи і щасливий був  той, хто міг додати жменьку  висівок.  Жертвами  голоду у 1932- 1933 роках, за  різними  даними  стали від 7 до 10  мільйонів  людей.  Це  означає,  що  в ті  трагічні  роки  Україна  недолічилася від  10 до 25  відсотків свого  населення, втрачаючи  його по 25 тисяч людей  в  день,  по 1000  на годину,  по 17  щохвилини.Завжди українці з любов'ю і теплом відносилися до птахів. Півниками розписували печі, а з лелекою пов'язували дітонародження. «Ластівко», «зозуленька» називали коханих. Підгодовували  пташок… Але тієї страшної весни пташки стали здобиччю. Та якби то тільки птахи – миші, щури, коти, собаки – все було жаданою їжею. І навіть… люди.Пом'янули  хвилиною  мовчання великих мучеників  нашої історії, жертв  небаченого  варварства і жорстокості – червоного терору        
                       Ми принесли вам колосся і свічки,
                       Ви в нашій пам'яті – навіки.
                       Батьки, сусіди, чоловіки й жінки,
                       І ви – замученії діти.
Це  був  геноцид  українського  народу, у  ході  якого  Україна втратила  чверть  свого  населення.
                      Листопад,  і четверта як  прийде  субота
                      Свою  ти свічку  запали у  знак  скорботи.
                      По  тим  серцям, голодна  смерть яких  згубила
                      Аби  біда та  більш ніколи не  повторилась
Багатостраждальний  український  народ, він  заслуговує і  шани  і  поваги, по  всій  українській  землі  стоять  знаки  та хрести, які  нагадують  про  цю  трагедію. Пам'ять  про загиблих  живе  і  в нашому  музеї, прізвища  померлих  в  той  час занотовано  тут!  І  ми  повинні  про  них  пам’ятати, про  той  страшний  час.  Запросили  присутніх покласти колосся  та  свічки  до  куточка пам`яті  німим  свідкам тієї страшної біди нашого народу – жертвам тоталітарного режиму. Потім відвідали  пам'ятний  знак на місцевому  кладовищі і нагадуємо кожному що 23 листопада 0 16.00 зупинись на  хвилину, згадай невинні душі, замордовані  голодом та  запали свічку  пам'яті. Хай ця хвилина для громадян нашої незалежної держави, співвітчизників за кордоном, для всіх людей доброї волі й чистої совісті стане актом  поминальним,  жестом  покаяння і перестороги.




















Немає коментарів:

Дописати коментар