23 лютого 2014 р.

Шляхами Афгану (Вербівські воїни-афганці)

15 лютого минуло 25 років з дня виведення військ колишнього СРСР з Афганістану. Близько 150 пологівців були учасниками цього конфлікту, троє з них - Юрій Фесенко, Ігор Глущенко та Леонід Пономаренко - там загинули.

Так розпорядилася доля, що 13 вербівських юнаків стали очевидцями і учасниками військових операцій в роки війни в Афганістані. Їхні матері пережили гіркі довгі місяці розлуки, відчаю, переживань. Не всі спочатку знали, де знаходяться їхні діти. Рядовий Шаповал писав додому, що служба проходить в Монголії, а капітан Мірошниченко називав Сирію. Свята синівська неправда, можливо, вберегла від зайвих зморшок.

Неоціненим подарунком у сім'ях стало повернення всіх синів живими. Тільки пам'ять, жахливі сни та підірване здоров'я в цих сім'ях підтвердять, що афганська війна пройшла і через невелике село Вербове.


Віталій Васильович Дацінько

У 1983 році закінчив Вербівську СШ і відправився в Чубарівське СПТУ. Пізніше від військкомату вчився в Токмаці, в школі ДТСААФ. У 1984 році призваний на дійсну службу. Через місяць після призову із земляком - тарасівцем Володимиром Лебедем - прибув у Термез, де і пробув три місяці. Ще вдома здогадався, де буде проходити службу.

На новобранців чекали в артбатареї, 66-му відділенні мотострілецької бригади 3-ї гаубичної батареї.

Рядовий механік-водій Дацінько брав участь у боях під Кабулом, Джелалабадом (провінція Нангар) у складі 8 чоловік та металевого друга МТЛБ. Майже ввесь Афганістан довелось бачити під час бойових операцій. Але земляків-односільчан не зустрічав нікого, крім Івана Халявка.

8 березня 1985 року запам'ятає на все життя, бо в цей день почався найважчий для нього бій. Разом з першими променями сонця гори обізвалися зливою пострілів і вибухів. Наших бійців засліпило — і через кілька годин було вже багато мертвих і поранених. Два тижні з короткими перервами тривали активні перестрілки, атаки з неба вертольотів. Картина була жахливою.

Спали солдати в тягачах, їли, в основному, сухий пайок з банок. Але не це було важким. Вбивала тиша, вона давила на психіку, не хотілось дивились на товаришів

Та проходив час, мінялась ситуація, і хлопці знаходили привід, щоб незлобливо пожартувати один з одного. Розваг не було ніяких. Трофейний японський телевізор в МТЛБ показував лише чужі програми. А в бригаді відпочивати доводилось рідко: на ліжку і біля свого телевізора.

Дружив з Льошею Поповим, бачився з ним після афганських подій, листувались, поки не розпався СРСР. Теплі спогади про комбата Хлєбнікова та старшину Хільковича.

А 3 лютого 1987 року запам'ятав, як кінець всіх жахів і випробувань: хлопців вивозили додому за маршрутом Кабул — Самарканд — Ташкент, вивозили літаками.

Два з половиною роки важкої солдатської роботи залишили шрами на серці, психіці. Зараз працює електриком в КСП «Нива».


Леонід Васильович ШАПОВАЛ

Після закінчення Вербівської СШ у 1982 році вступив до Чубарівського СПТУ. Навесні 1983 року призвано в армію. Служба почалась в м. Кушці, а через лічені тижні вже був у Афганістані: в/ч 71184, Кабульський 1074 артполк. Механік-водій тягача МТЛБ Шаповал вперше почув назву місцевості чужої країни, де треба нести службу: провінція Хайра-хель — «Теплий стан». Земляків з області було небагато.

В обов'язки молодого солдата входило чергування по охороні доріг на Джелалабад, перевал Саланг, Чірікарську долину, Панд-шерську ущелину...

Розрахунок із шести чоловік дев'ятої батареї став солдатською сім'єю, молодою і дружною. Повернувшись додому, Леонід ще деякий час переписувався із Олександром Манойлом (м. Харків) та Олександром Заногою (м. Запоріжжя).

Коли після курсів юнаки вперше потрапили в чужий пустельний гірський край і поселились в армійських наметах, вперше захотілось додому. Потім додому хотілось постійно. Але дні проходили в атмосфері дисципліни та пристосування до нових умов. Юнача душа чутлива: зачаровували макові простори в час цвітіння і гори після дощу.

Був у його житті і перший бій. 22 червня 1983 року о шостій годині вечора почалось вогненне пекло, яке тривало дві години. Було страшно, бо не знав добре, що ж робити. Після бою радянські солдати лишились живі, як і в наступні роки. З батареї (56 чоловік) за два роки підірвався лише один солдат (відірвало ногу). Можливо тому, що комбат капітан Анатолій Вікторович Кулик був людиною грамотною і дуже турбувався про своїх солдатів. Харчування у них було нормальне, регулярна баня, раз на тиждень — пошта. За два з половиною роки бачив, правда, лише два фільми. Зате душманів доводилось бачити часто полоненими і в бою метрів за 200—300.

Сильніше душманів дошкуляли хвороби: вірусний гепатит, малярія, черевний тиф. Але все лікувалось успішно.

Вимоги в артполку були високими, «дідівщина» проявлялась слабо, свята відзначались тихенько. Зате в бій першими йшли старші.

3 серпня 1985 року стало особистим святом — хлопців вивозили з Афганістану! Все страшне залишилось за кордоном, а попереду - домівка й інше життя.

Сьогодні Леонід працює на Приазовському рудоуправлінні машиністом екскаватора. Солдатську грубуватість здолав швидко, на здоров'я  не скаржиться. Має однокімнатну квартиру. Але не одружений.

Чи нарікає на долю, що привела на війну? Ні, так, певно, треба було.

Олександр Іванович Черницький

У 1978 році закінчив у селі 8 класів і пішов працювати в колгосп на ферму. Дуже любив коней. А в 1980 році вступив до Чубарівського СПТУ за направленням віськкомату, і ще кілька місяців працював потім шофером до призову в армію.

Службу розпочав у грузинському місті Телаві — ВПВ (військово - повітряні війська). В його обов'язки входила охорона аеродрому та забезпечення освітлення на спеціально обладнаному потужними прожекторами автомобілі. Тут він пробув до початку 1982 року, аж поки без попередження групу військовослужбовців літаком терміново не перевозять в Афганістан.

Рядовий Черницький сів за кермо автомобіля марки «УРАЛ». Перевозив вантажі по всій країні. Доводилось перевозити як боєприпаси, так і тіла мертвих товаришів. Доводилось бувати у найнебезпечніших місцях. Поодинці ходити хлопцям не дозволялось — скрізь чатувала небезпека. Автомобіль все ж був надійним захисником, якщо враховувати, що і одягнені були солдати як місцеві жителі (збереглось фото тих днів).

Спогади в сім'ї Олександра скупі, бо, син мало розповідав про афганські місяці служби. Найстрашнішим був випадок, коли за неправильно переданими координатами наші солдати вщент розбили мирне село. За помилку розплатились негайно: за лічені години їх передислоковано на кордон з Пакистаном. Ці враження і пізніше не давали спокою.

Довгі вісім місяців сім'я не отримувала листів. Доводилось турбувати навіть військкомат, але лише при зустрічі з сином почули правду. А його нервову напругу спостерігали довго.

Другого грудня 1982 року в частині оголосили про демобілізацію для Олександра і його товаришів. А 4 грудня він вже переступив батьківський поріг. З товаришами військової частини м. Телаві після Афганістану не довелось поспілкуватись, бо для прибулих були створені жорсткі умови. Навіть додому відправили всіх в цивільному одязі.

Після служби працював у Запоріжжі на одній із автобаз. Трохи листувався з товаришами по службі. Одружився. 13 років провів за кермом КАМАЗа. Будівельні матеріали Олександр возив в зону чорнобильського лиха, у Вірменію в район землетрусу для відбудови Спітака. Але життя трагічно обірвалося в 1993 році у власній квартирі.

Іван Іванович Бакута

Виховувала його одна мама. У 1980 р. закінчив 8 класів в селі і поїхав до Запоріжжя, де в ПТУ № 9 вчився на зварника-монтажника.

Службу почав з осені 1983 р. в м. Кушці, де пробув три місяці. Військова професія — водій МТЛБ, бо ще вдома вчився в м. Токмаці в школі ДТСААФ. Там же дізнався, де буде проходити службу. Мамі не повідомляв, куди закинула доля. Писав, що часто у відрядженнях. Але вона якось дізналась про все. В Афганістані потрапив в мотострілецький полк під м. Газні. Чужа країна шокувала з перших хвилин. Сільський хлопчина ніби потрапив у минулі століття. По снігу в калошах на босу ногу йшли злиденно одягнені люди — місцеві жителі.

Спокійного життя не було з самого початку. Через кілька днів після прибуття в полк (відразу після нового 1984 року) відбувся і перший бій. Перша бойова операція тривала два тижні. Нахвилювалися тоді,.

Із сорока чоловік батареї за два роки загинуло четверо і двох комісовано через поранення. Загинув у бою і земляк — куйбишевець Володимир Кияшко.

Жили молоді солдати спочатку в наметах, пізніше — в казармах. Відпочивати між боями доводилось від доби до кількох тижнів. Продуктів вистачало, але тиф і гепатит декого діставали. Постійно хотілось додому. Гори не приваблювали, а лише навіювали сум. Подобались, правда, зелені оазиси серед пустелі.

Особливо важкою була операція в Пандшерській ущелині, яка тривала три місяці. Там і зробив перші висновки, що добрі і злі люди є скрізь.

Як і всі, радів листам, рідким святам, які старались відзначати разом. Для цього берегли дещицю із платні на 8 чеків. На «дідів» образи немає, бо нічим в армії не принизили. Зате допомогли швидше звикнути до дисципліни та краще вивчити техніку.

Серед товаришів були випадки боягузтва, але поодинокі. Один такий пробив собі руку, та осколком поранило ще й око. А ось в полон, на щастя, не потрапив ніхто. Лише раз через помилку командира рота залишилась у горах. Знайшли хлопців мертвими.

У важкі хвилини підтримували душевні батьківські поради старшини (а було йому 40 років). 

Саша Вишняк із Кривого Рогу та Анатолій з Перелуків писали кілька років листи і після Афганістану. А тих товаришів, кого зраджували дівчата, підтримували, не залишали на самоті, і тому й до крайніх заходів ніхто в їхній частині не вдавався. Частіше гинули через недосвідченість. Адже юнаки не були високими професіоналами, як у пакистанців найманці з США. Вони, на жаль, вдесятеро були сильнішими у всьому.

4 лютого 1986 року через два роки та чотири з половиною місяця скінчилась служба, хвилювання, труднощі. Вертольоти оперативно вивозили в Кабул, Ташкент, а далі — поїздом.

Навіть убитих в Афганістані не залишали, вертольоти тоді несли в Союз важку ношу — горе в чиюсь сім'ю. Коли такі вертольоти піднімались в небо, товариші прощались пострілами зі своїх автоматів.

Дід Івана теж був фронтовиком, він бився з фашистами. Онук гідний пам'яті свого діда. Але не пережив тих почуттів народного горя, жалю і ненависті, що старший Бакута. Бо це була інша війна, на чужій землі. Вона лише випробувала його характер, надовго унесла в життя нервовість, грубість, важкі сни. Але в період неврівноваженості була поруч Галинка, кохана дівчина, яка стала дружиною, другом і порадником. 

Живуть вони в Енергодарі, виховують доньку Іринку. Голова сімейства - зварник-монтажник. Квартиру з двох кімнат, меблі отримали за пільговою чергою, бо в Енергодарі «афганців» шанують. Їх там більше двох сотень. Часто зустрічаються, відзначають свої особисті дати.

Може, тому сьогодні в Івана Бакути скарг на життя нема. Жаль лише маленького талісмана (патрон з порохом замість медальйона), який оберігав його два важкі роки. Та на таможні у всіх солдат такі талісмани відібрали. Пам'ять же залишається.

Володимир Миколайович Коломоєць

Закінчивши школу в 1982 році, поїхав у Чубарівське СПТУ за направленням від військкомату оволодівати професією водія. А 11 травня наступного року рядовий Коломоєць вже їхав у Ставрополь (в. ч. № 55107), де й провчився 6 місяців. Молодих воїнів спочатку вивезли під Ташкент, де зробили щеплення, і через 2 дні вони були в Кабулі — війська повітряні (ВПС), батальйон при Кабульському аеродромі. Володимир став господарем автомобіля ПСП (перекачувальної станції пального) ЗіЛ-130.

За півроку життя на аеродромі нічого небезпечного не бачив, обстановка була стабільною, майже мирною. А потім місцем служби стало м. Гардез, яке знаходиться під Пакистаном. Обов'язки були ті ж самі, але це вже була війна, справжня. Пальне перевозили колоною, в якій було до 30 КАМАЗів з бочками на борту по 12 кубометрів. Колону супроводжували танки. На колінах у кожного водія постійно лежав автомат, а на дверцях висів бронежелет. Небезпека чатувала на кожному кроці. Були такі рейси, коли виходив з кабїни мокрий від поту, не вірячи, що живий.

Постійно лякали гори. Рідко яку ніч не обстрілювали їхню комендатуру. А жили ж солдати постійно в наметах чи дерев'яних модулях. Вдень дошкуляла спека, вночі — холод. Але хлопці звикли. Не лякали навіть гепатит, тиф. Все лікувалось на місці: примітивна дієта, солоденька водичка.

І, як не дивно, приваблювала романтика бойового рейсу, подобалось більше, ніж у ставропольській школі, де були постійні заняття. Хотілось залишитись ще на деякий час (було вигідно і матеріально),  та батьки не могли дочекатись, їх лякало одне слово — Афган.

Чужий край не сподобався нічим. Була просто служба зі своїми обов'язками. У дні, коли не було переїздів, охороняли об'єкти, працювали на аеродромі — до літака кріпили бомби, наприклад. Годували їх нормально, та ще і в місті можна було зробити покупки на свої 9 чеків (по 9 крб. кожен), інколи відвідували місцеві магазини-кантіни. Хлопці також зрідка обмінювали дещо у місцевого населення.

Друзі були у кожного солдата, у Володимира — Вася Кислухін з Криму. Зустрічались з ним і після служби. Та й додому їхав 20 днів із заїздами до друзів.

Зараз Володимир працює в Токмаці на КШЗ (ковальсько - штампувальний завод). Одружений, виховує двох доньок-близнючок, з якими зазнали вдвох з дружиною багато клопотів, бо у малят був вроджений порок серця. Возили їх в Київ на операцію. Сьогодні в сім'ї все добре. Все рідше сняться афганські сни.

Олександр Миколайович Іщенко

Добре закінчив у 1984 році Вербівську СШ і поїхав у місто Щастя Ворошиловградської (Луганської) області вчитися на радіотелемайстра в ПТУ. А в травні наступного року вже став солдатом, зв'язківцем. Служба розпочалась в Казахстані, але через тиждень юнаків відправили в Ташкент, де три місяці їх вчили обслуговувати військову радіотехніку.

По закінченні навчання переправили в м. Термез, що на кордоні з Афганістаном. Для Олександра це не було несподіванкою, бо ще в Ворошиловграді дізнався, де буде проходити службу. Ця таємниця новобранцям коштувала пляшку коньяку.

Перша зустріч з чужою країною відбулася на аеродромі під палючим сонцем до 50 градусів, де просиділи солдати з ранку до вечора, поки прилетіли військові літаки.

Новим місцем служби  стало місто Кундуз, саперний батальйон, першочерговим завданням якого було забезпечення охорони бойової техніки і вантажів, що рухалися Афганістаном.

А рядовий Іщенко займався ремонтом акумуляторів різної військової техніки.

Поблизу протікала річка Пяндж з густими очеретами і чагарниками, а далі простягалась пустеля. В річкових заростях постійно переховувались душмани.

Поруч був розміщений артполк і розвідбатальйон (до 200 чол.), які підтримували стабільну обстановку і постійне бойове чергування вертольотів та самохідних артилерійських установок (САУ).

Нервова напруга була постійною супутницею. Щодня, у спеку, манила до себе річка, але там хлопці не купались. Розслаблялись інколи при відсутності командирів біля поста на містку, де добре була розчищена місцина.

Часто спілкувались з мирними місцевими жителями. Солдатам інколи доводилось міняти тушонку, згущене молоко, бензин на фрукти, овочі, яких не було у солдатському пайку, хоч годували і непогано. Так, у багатьох юнаків з'явились електронні годинники, ручки з годинниками, листівки з Індії, Пакистану і навіть наркотики.

Всі товариші по службі лишились живими, а ось розвідники гинули. Їм було найважче. У декого з хлопців проявились слабкі характери, вони не витримували, покидали батальйон і потрапляли в полон. Їх обмінювали на полонених душманів.

За два роки служби бачив багато фільмів у кінотеатрі батальйону, особливо запам'ятав «Сибіріаду», приїздив театр із Києва.

8 травня 1987 року Олександр виїхав з частини і через добу був у Термезі. Отримавши там 70 крб., майже 10 діб добирався додому. Гроші, звісно, «розтанули», але з друзями прощався тепло, по-солдатськи.

І потім ще років сім листувався з Віталієм Лебедем з Домодєдова та Юрієм Вумбу з Молдавії.

Спокійний, акуратний, безвідмовний вдома і на роботі. Увесь час працює в тракторній бригаді КСП «Нива» слюсарем.

Григорій Григорович Харченко

Після закінчення школи в 1986 році поїхав у Запоріжжя. Навчався в ПТУ № 20 на токаря, Восени 1987 р. призваний в армію. Спочатку півроку був у Кушці. Про те, що направлять в Афганістан, дізнався лише в останні дні.

Місцем служби став танковий батальйон. Рядовий Харченко — оператор ПТКР (протитанкової керованої ракети). В обов'язки входило чергування на точках з охорони військової частини. Так і рік пройшов, поки не почалося виведення радянських військ.

Чужі простори не гнітили, але одноманітність засмучувала, хотілось додому. Неподалік об'єктів службових постів місцеве населення випасало отари овець. Але з ними спілкуватись не дозволяли з причини перестороги. На інших точках були випадки загибелі наших юнаків. Особливо незвично і страшно було спочатку. Та до всього звикаєш. Пошта приходила регулярно, харчування було нормальне. Спали при батальйоні в казармах, а під час чергувань — бліндажах під землею. Закінчив службу під Москвою в м. Кінешма.

Зараз тракторист КСП «Нива», бо в місто не захотів повертатись. Одружений. Виховує доньку і сина.


Спогадів трьох афганців: І. І. Курая, В. О. Матвієнка та І. І. Халявка з різних причин не записано.

Всі синівські злети і падіння обов'язково проходять через материнські серця. Галина Олексіївна Шаповал ніколи не забуде, як вперше заболіло її серце, коли почула в автобусі новину, що відправляють вербівських хлопців в Афганістан. Того вечора плакала вся сім'я, коли розкрився обман сина, який листи присилав ніби з Монголії. Два роки терпли руки і боліло серце, коли до двору підходила поштар. І навіть після зустрічі з сином довго снились важкі сни. А коли по приїзду сина в двір навідувалась делегація з військкомату (цікавились, чи тропічні хвороби не турбують сім'ю), боялася почути ще якусь неприємну новину.

Тетяна Андріївна Дацінько,  мати Віталія Дацінька,  могла в ті роки прочитати цілу лекцію про міжнародні відносини, бездоганно знала карту Афганістану і всієї Азії.

Та найважчу чашу сьогодні п'ють Ганна Андріївна Мірошниченко та Віра Олексіївна Черницька, які пережили своїх синів.


Матеріал записаний за спогадами учасників війни в Афганістані та їх рідних колишнім Вербівським сільським  головою Н.В. ЄВТУШЕНКО у 1999 році

Немає коментарів:

Дописати коментар