25 січня 2014 р.

Про В. Лісняка "ГОРДЖУСЯ ТИМ, ЩО МИ З ТОБОЮ УКРАЇНЦІ..."

Прикро й сумно, що через наші постійні негаразди ми часто забуваємо людей, які жили й працювали в один з нами час, і навіть тих, хто в міру своїх здібностей і тодішніх можливостей зробив помітний внесок у розвиток вітчизняної культури. Так сталося і з визнаним співцем таврійського степу і хліборобської праці Василем Лісняком. І тільки на початку 1998 року, коли йому виповнилося б 90, ми знову заговорили про вплив його літературної й журналістської діяльності на духовне життя свого краю і про значення його творчої спадщини сьогодні.

Віддамо ж належне й ми цьому майстрові слова і щирому патріотові України. В одному з фронтових листів, адресованих своїй дружині Марії в січні 1944 року, Василь Лісняк писав: "Коли б ти знала, як люблю тепер нашу Україну, її культуру, її історію. Горджуся тим, що ми з тобою українці, діти того народу, котрому за давніх-давен слава". Народився майбутній поет 30 січня 1908 року в селі Вербовому Пологівського району на Запоріжжі. В убогій оселі Марії та Андрія Лісняків на світ з'явилося тринадцятеро дітей, вижило - четверо. Злидні й нестатки переслідували Василя Лісняка майже все життя. Саме через них він і належної освіти не здобув - у голодно-трагічному 33-у юнак залишив навчання на робітфаці Київського художнього інституту і пішов на заробітки. Перший вірш Лісняка "Ранок" надрукував київський журнал "Глобус" у 1932 році. Згодом поезії запорізького автора періодично з'являлися в окремих виданнях, журналах, газетах, а пізніше - у фронтовій періодиці. Проте перша збірочка поезій побачила світ лише в 1949 році. Редактором її був Павло Тичина. Хоча, може, причиною небагатого поетичного врожаю був неквапний характер Лісняка, який, на противагу багатьом його ровесникам, був дуже вимогливим до себе, прискіпливим до кожного свого слова. Поетичну працю іноді прирівнював до хліборобської - до сьомого поту.

Поет - як земля,
Що приймає від нас по зернині,
А нам віддає
Запашні і важкі колоски.

Якось у товаристві близьких людей Василь Андрійович щиросердно признався: "Справді, написав я мало віршів, але то не страшно - страшно написати більше, ніж треба". Поет по-справжньому любив і протягом усього творчого життя оспівував у віршах село, запорізький степ, рідну землю та її ратая, бо "... найкраща на світі краса - вічно юна земля і людина". Про це свідчать і назви поетичних збірок: "Степові пісні", "Люблю село", "Широкі простори", "Краса людська", "Зоряний світанок", "Борозна" (остання - то вибране, впорядковане рідними та друзями Василя Лісняка після його смерті). Поет не просто був закоханий у рідну природу, а й глибоко відчував і розумів її. Одного разу, перебуваючи зі своїм молодшим колегою Петром Ребром пізно ввечері на околиці Мелітополя, Василь Андрійович довго слухав музику степу, а потім сказав: "Ти знаєш, Петре, таких цвіркунів ніде більше не чув. Якби моя сила і воля, то записав би цих цвіркунів на плівку і крутив би її день і ніч по всесоюзному, республіканському та обласному радіо".

...Нене! Як просто, як гарно сюрчать,
Здається, що ось, біля мене,
Земля починає звучать.
В немудрому цьому концерті
Є стільки життя і краси,
Що віриш не просто в безсмертя,
А в юність на вічні часи.

Щире, зворушливо-вдячне слово сказав Лісняк і про село, в якому народився й починав трудове життя. Вірші про працю на землі написані не тільки зі знанням справи (в юності Василь сам орав, сіяв, жнивував), а й з великою шаною та любов'ю до тих, хто вирощує хліб. Поет щоразу наголошує, що праця на землі неймовірно важка, в кожному колоску, в кожній зернині - піт хлібороба. І от, дякуючи цьому солоному поту батьків і земляків поета, а також їхнім далеким предкам, колишнє Дике поле перетворилося на родючі таврійські землі:

Волога з хмар - є хліб, є борщ...
Та за багато літ
Ми взнали, що найкращий дощ
- Це хліборобський піт!

Путівку в літературу Василеві Лісняку, як уже зазначалося, дав у 1949 році Павло Тичина. Цікаво, що між двома поетами ще до війни встановилися досить теплі стосунки і продовжувалися вони майже три де-сятиріччя. Про це свідчать численні матеріали, які зберігаються в домашньому архіві запорізького поета. Ось книжка "Вибраних творів" з таким дарчим написом автора "Сонячних кларнетів": "Поетові, в якому вже появилася зрілість. Не вся, - але вже появилася. Василеві Лісняку на згадку від П.Тичини. ЗО/УІ-39 р." Особливо зблизилися поети в роки Другої світової війни. Василь Лісняк був на фронті, і туди йому часто надходили листи, в яких Тичина підтримував молодшого колегу, давав йому поради. Як свідчать щоденникові записи Павла Григоровича, тільки в 1942 році він надіслав на фронт Ліснякові десятки листів і бандеролей з творами Шевченка, Франка, Довженка та інших авторів, а також газетами й журналами. І поему "Похорон друга" Тичина одному з перших надіслав зі щойно визволеного Києва Василеві Лісняку. На книжці написав таке:

Оцей маленький, єдиний подарунок знайшов для Вас, любий Василю Андрійовичу, у Києві в себе. Більшого - даруйте!- нічого більше немає. Ще, може, буде. Щастя і здоров'я Вам од усієї душі зичу. П. Тичина. У своїх листах з фронту Василь Лісняк ділиться враженнями від прочитаного і творчими планами. Так, 2 березня 1944 року поет сповіщає дружину, що за час війни він написав багато віршів і об'єднав їх у збірку під назвою "Рокотання бандур". Епіграфом до неї взяв рядки Павла Тичини: "В моїм серці і бурі, і грози, й рокотання - ридання бандур..." Трохи пізніше (24 липня 1944 р.) Лісняк ділиться з дружиною приємною новиною: "Мене прийнято до Спілки радянських письменників України. Причому, прийнято без заяви. Повідомив мене про це Михайло Стельмах".

Звичайно, в отій страшній фронтовій обстановці ця новина була для нашого земляка величезною радістю. "Я не міг повірити цьому, - писав він Олексі Ющенку. - Написав президії Спілки подяку за увагу до мене. Максим Тадейович від імені президії відповів мені". Фронтові листи Василя Лісняка, як і його вірші, розкривають ніжну душу цієї людини, художника з добрим і чутливим серцем. Особливо хвилюють листи-трикутники, що їх надсилав поет-воїн своїй дорогій Марійці. Це своєрідна художня повість про вірне кохання двох людей. Кожний лист починався зворушливим зверненням: "Дорога, прекрасна Марійко", "Голубонько моя", "Ластівко моя хороша, ластівко моя прекрасна", "Срібна моя рибонько". "Берізко моя білокрилая", "Квітонько-Марійко"...

Мила дружино! Легкий тепловію!
Квітко-веснянко, мій сонячний дню!
Ти мені в груди вселила надію,
Ти дала мені в серце вогню!

Таким же люблячо-ніжним, як у листах і віршах, був Василь Андрійович і в житті: часто дарував дружині квіти, а з літніх прогулянок на природу обов'язково приносив їй пучечок чебрецю чи буркунцю. Думаю, що запорізького поета і Павла Тичину зблизили не тільки творчі інтереси, а й лагідність, вишукана делікатність і порядність, що були визначальними в характері обох митців. А ще їх єднали спільні вподобання: і Павло Григорович, і Василь Андрійович добре малювали, кохалися в музиці. Лісняк дуже любив українські пісні, гарно виконував їх. Був у нього чудовий тенор (його батько співав у церковному хорі). Він справді мав неабиякий хист до пісенної творчості і не раз говорив, що якби не став поетом, то, певно, був би композитором. Не маючи навіть елементарних знань з музичної грамоти, Василь Андрійович створював мелодії до деяких творів своїх улюблених поетів, насамперед Тичини. Ще до війни Лісняк осмілився ознайомити Павла Григоровича зі своєю музикою до його творів (ноти записав знайомий композитор). У відповіді на лист з нотами Павло Тичина висловив свої міркування, а також дав деякі поради. У цьому посланні - весь Павло Григорович зі своєю делікатністю: 
Василеві Лісняку слід продовжувати свої наспівування в степу... Те, про що ми говорили в Києві, починайте вже здійснювати зараз. І найперше: навчітесь нот, читати і писати. А цей лист мій не прийміть Ви його за якусь критику на мелодії Ваші. Ні. Як удруге його прочитати - нетрудно побачити в ньому саму прихильність до молодого таланту. Всього доброго. Павло Тичина.
В останній рік життя Василь Лісняк попрохав місцевого композитора І. Коновалова записати деякі його пісні. У фонотеці обласного радіо вони зберігаються й нині (на вірші О. Олеся "Ой, чого ти, тополенько, не цвітеш" та П. Тичини "Цвіт в моєму серці"). В архіві нашого земляка є цікавий лист до нього Михайла Стельмаха, в якому читаємо: 
Василю! Цими днями я мав 10-денну відпустку (служу в лавах РСЧА). Прибув до Києва і мав дві розмови з П. Тичиною. Павло Григорович багато говорив про тебе і вирішив нас познайомити, щоб ми жили в дружбі, помагали один одному. Отже, будьмо знайомі.. Пиши. І хай буде між нами та дружба і хорошість, про яку говорив нам дорогий Павло Григорович.
Відзначу, бажання Тичини здійснилося: Стельмах і Лісняк згодом стали побратимами на все життя. Востаннє Михайло Панасович з дружиною гостював у Лісняка в 1960 році. Пізніше в одній з передач Українського радіо, присвяченій пам'яті запорізького поета, Михайло Стельмах так сказав про нього: Добру, лагідну душу мав Василь Лісняк і гарною була його поетична борозна на українській літературній ниві. Як орач, як добрий хлібороб, він безмежно любив свою рідну землю і засівав її щирим словом. Шануймо Василя Лісняка, бо є кого шанувати. Любімо його, бо є кого любити.

Характерними ознаками творчої спадщини Василя Лісняка є її щирість, ліричність і яскрава образність (його творчість представлена і в шеститомній "Антології української поезії"). Наш земляк має своє поетичне обличчя, свій голос у літературі, тонко розуміє і майстерно використовує у своїх віршах багатство рідної мови.

Вологі очі опівночі
Я цілував, як свіжі квіти.
Розкрилися вуста дівочі,
Схилилися над нами віти.
Й ніхто не вчув признання слова,
Тієї правди - таємниці...
Земля запахла, як обнова,
Ясніш засяли зоряниці.
О, розкриття душі в коханні!
О, щастя серце поєднати,
Й на тихім зорянім світанні
Із другом день новий стрічати!

Мене вразило порівняння "вологі очі опівночі я цілував, як свіжі квіти". Коли вперше прочитав ці рядки, то мимоволі згадалося мені знайоме зі шкільних літ, тепер уже крилате, порівняння Андрія Головка з його оповідання "Пилипко": "У нього очі, наче волошки в житі".

У віршах Василя Лісняка чимало порівнянь, близьких до народних:

Лежить під небом чорна скиба,
Немов шматок ламкого хліба.
Пахне поле, як повна вощина
І несушок підняті голівки,
Наче маки червоні цвітуть.

Оксамитною назвав мову свого вчителя його земляк, ніжний лірик Василь Діденко. Не один запорізький літератор саме Василеві Андрійовичу завдячує своїм поетичним становленням. У цьому списку - Петро Ребро, Микола Лиходід, Василь Маремпольський, Олександр Стешенко, Святослав Футорович та багато інших, хто в ті роки відвідував обласне літературне об'єднання, яким керував Василь Лісняк. Ми маємо всі підстави сьогодні говорити, що те літературне об'єднання було основою Запорізької організації Спілки письменників України. Хоча, якщо бути щирими, мусимо визнати, що в деяких віршах Василя Лісняка та й багатьох інших письменників тієї доби є непотрібна патетика та інші атрибути так званого "методу соціалістичного реалізму". Але оте пишнослів'я вітер часу відвіяв, як полову від добірного зерна, що засівається в людські душі, щоб прорости і збагатити нас духовно. У перші роки моєї праці диктором обласного радіо Василь Лісняк досить часто приходив до нашої редакції - якраз тоді в ефірі звучали уривки з його майбутньої прозової книжки "Уміння жити" (Запорізьке книжково-газетне видання, 1962 р.). Як зараз бачу його: середнього зросту, в темно-синьому костюмі і, зазвичай, у вишиванці. Вродливе, смагляве, трохи задумливе обличчя, пишні вуса справжнього запорожця, на які завжди звертали увагу люди, - йшов українець. Його блискучі карі очі випромінювали доброту, щирість, лагідність. Проте нерідко в тих очах були і смуток, і печаль, і навіть біль. То вже після смерті Василя Лісняка я дізнався про причину тієї зажури і болю. Розповідь про це свого часу я записав на плівку з уст вдови поета, нині вже покійної Марії Іванівни. Історія ця сталася в 1960 році. Прийшов до редакції "Запорізької правди" викладач педінституту читати журналістам лекцію і запитав, якою мовою це робити - українською чи російською? Всі загули: "Російською, російською - українську ми погано розуміємо". А Василь Андрійович, ніби про себе, сказав: "Як же це так - працювати в україномовній газеті і не сприймати української мови?" Тоді й пришили йому націоналізм, влаштували справжній суд. Особливо його тероризували редактор газети Клюненко і секретар партійної організації Бердяєв. Як його переслідували! Він дуже переживав - не спав, не їв. І пішов тоді Василь Андрійович на творчу роботу. А що на творчій роботі? Друкували вірші рідко. Як закінчилися гроші з його книжки - ми майже голодували.

Я дуже добре уявляю стан зболеної душі і серця Василя Андрійовича тієї пори, бо через якийсь десяток років по тому сам був у подібному становищі. То були жахливі часи: найменший спротив створенню "єдиної мови єдиного радянського народу" чи виступ на захист материнського слова фіксувалися в органах КДБ, - і ти вже "буржуазний націоналіст", і тебе оті так звані "добродії" попереджали, що "если будет еще один такой сигнал, то мы подумаєм, имеете ли вы право работать у микрофона областного радио". Ось такою тоді була "плата" за любов до України, до рідної мови!.. І, може, найбільше страждав Василь Лісняк від того, що не зміг забезпечити матеріально свою сім'ю, як мріяв у роки Другої світової війни.

Стікаючи кров 'ю, я вистраждав щастя.
В гарячці ночами я смерть поборов.

(Лісняк був поранений, нагороджений орденом Червоної Зірки). Замість здійснення фронтових мрій прийшли матеріальна скрута й пекучий біль від накинутого йому ярлика "буржуазного націоналіста"... Такої наруги невитримало хворе серце колишнього фронтовика - 11 листопада 1963 року Василь Лісняк раптово помер, не доживши до 56. Один з кращих учнів Василя Лісняка, лауреат премії його імені Микола Лиходід з болем писав:

Мені незабутні ви, як людина,
що чесно жила під сонцем і жалами,
мені незабутні ви, наче днина,
що так і цвіте волошковим кружалом.
Дядьку Василю, без ореола,
дядьку, поете з хліборобовими очима:
хай ваші вікна в таврійське поле
будуть завжди одчинені.

Уся літературна та журналістська діяльність Василя Лісняка (він працював у редакціях районних газет, в останній час - обласної газети "Запорізька правда") мали досить помітний вплив на духовне життя нашого краю. Це стверджували всі, з ким мені довелося говорити про цю неординарну людину. Тож закономірно, що в області створена літературна премія імені Василя Лісняка. Його ім'я носить одна з бібліотек обласного центру, а також літературне об'єднання в Пологах. На батьківщині поета є вулиця його імені. Василь Лісняк з честю пройшов відведений йому долею тернистий шлях: в усі часи і в усьому він почував себе кровинкою свого народу. Його пам'ятають, шанують, "бо є кого шанувати". Здійснилося його пророцтво:

І тоді
й через тисячу літ
На своєму широкому полі
Запримітять нащадки твій слід.

Василь ФЕДИНА
Книга "І голос той, і ті слова...",
Запоріжжя, 2003

Немає коментарів:

Дописати коментар