25 січня 2014 р.

Творчість В.А. Лісняка

Перший вірш «Ранок»  з'явився в журналі «Глобус» у 1932 році. У творчому  доробку В.Лісняка п'ять поетичних збірок , з яких одна –побачила світ уже після смерті поета ( 11 листопада 1963 року). Перу В.Лісняка належить також книжка сільських картин «Уміння жити» , нарис «Дорідні зерна», прозові етюди та фрагменти повісті «Матінка-земля». А книга вибраних поезій «Борозна» біла підготовлена до друку поетами разом із вдовою поета Марією Іванівною та дітьми – Валентином і Ольгою. Ця книга була перекладена Валентином Корчагіном і видана в Москві.

Збірки творів: 
"Степові пісні" (1949)
"Люблю село" (1955)
"Широкі простори" (1957)
"Краса людська" (1960)
"Дорідні зерна" (1961)
"Уміння жити" (1962) 
"Зоряний світанок" (1964)
"Борозна" (1969)
"Борозда" (1981)











                       ЛАНИ

Про що шепочете мені,
Мої лани золоточолі,
Отут в безкраїй далині,
В степу - на волі, на роздоллі?

Ви щось мов кажете. І я
Душею чую вашу мову,
І рад би ще послухать знову
Ваш тихий гомін серед дня.

Але стих вітер. І не чуть.
Не чуть нічого! Тільки де-де
Жуки над ланом прогудуть
Та жайворін, піднявшись в небо,

Задзвонить голосно вгорі,
Заллється, свисне, защебече.
І знову радісно мені,
І знову серце молодече...

Та ось звелися вдалині
Й біліють хмари. Вітер знову.
Лани! Я чую вашу мову.
Ви щось мов кажете мені.

1929
НА СІВБІ

Як у німому кінофільмі,
Ступають коні по ріллі.
Весняний вітер на дозвіллі
Гойдає гриви-кужелі.

Колеса крутяться в сівалки,
Але не дзвонять, не дрижать.
Лише землі, як їдеш в балку,
Струмочки з обода біжать.

Мовчать над полем хмари сині,
Й тому вчувається давно,
Як цокотить дощем весіннім
В насіннєпроводах зерно.

Трибки цвірінькнуть і замовкнуть,
Неначе вранці горобці.
М'якенькі віжки, як із шовку,
Уміло стиснуті в руці.

Здається, всім правує щастя,
І множиться добро твоє.
Тож урожай напевно вдасться,
Коли любов до праці є.


1933
ПОЛОТТЯ

Сапа у кожного - як бритва,
І лежнів не знайти між нами.
Іде весела, вперта битва
З живучим лихом - з бур'янами.

Хто б не любив таку роботу?!
Ми не говоримо про втому,
Коли гарячі краплі поту -
На радість сонцю степовому...

Обід мине. І поки трішки
Спочине дружнє коло наше,
В міжряддях, на пухких доріжках,
Бур'ян прив'яне і приляже.

А потім знову пружні плечі,
Від поривань легкі, як вітер, -
Аж поки прийде тихий вечір
На поле, сонцем обігріте.

І ось ми їдемо додому,
І довго пил над шляхом висне,
А над степів вечірню втому
Злітає пісня.
Люба пісне!..


1933
* * *
Вологі очі опівночі
Я цілував, як свіжі квіти.
Розкрилися уста дівочі,
Схилилися над нами віти.
Й ніхто не вчув признання слова,
Тієї правди-таємниці...
Земля запахла, як обнова,
Ясніш засяли зоряниці.

О, розкриття душі в коханні!
О, щастя серце поєднати,
Й на тихім зорянім світанні
Із другом день новий стрічати!


1933
* * *
Вже не жбурляє завірюха
Сипучим снігом у шибки.
Весна! І, радий вітра слухать,
Ідеш у поле залюбки.

Курить з-під ніг суха землиця
На ненакочених шляхах.
Взялась рости густа пшениця,
І дзвонить в небі жайвір-птах.

Рілля лежить пухка, гаряча,
І повна вогкості у спід.
У ній - твій труд, у ній - твій піт,
У ній - і справ твоїх удача.


1934
СКРИПКА

Душа моя - широкий світ,
Де вранці перепел у житі...
І музики гучний політ
Лунав не раз в моєму світі.

Але - о скрипко! - не було
До тебе витворено звуку,
Який відчути б довелось
На серці, наче ніжну руку.

...Черкнув смичка натхненний змах,
І образ встав у ту ж хвилину:
Зелені хвилі на ланах
Біжать за обрій без упину.

Шепочуть з вітром колоски,
Тонкі ще, сплюснуті, як рибки,
А прийде зрілість їх луски -
Вони заграють, наче скрипки,

І вистигання тихим сном
Заснуть вечірньою порою. ...
Розлий же, скрипко, за вікном
Своє звучання. Співом-грою

Вливайсь в симфонію труда,
Торкай душі чутливі струни.
Хай колосу шумка вода
Несе твій спів у серце юне...


1934
* * *
На росяних луках у місячну ніч
Розсипано рясно живі самоцвіти.
Ми йшли і спинились. А в нас із-за пліч
Натхненник закоханих світить.

Трава - не схитнеться; крізь місячну млу
Видніють квітки, перемиті росою,
Неначе заснув заспокоєний луг.
Казковою вкритий росою.

По тихому лузі, по мокрій траві
Од постатей наших прослалися тіні,
А поруч із ними - іскринки живі
Лежать в мерехтінні, в тремтінні...

Коли ми до місяця зори свої
Спокійно звернули, я глянув їй в очі.
Ніколи такою не бачив її,
Як в чарах травневої ночі!..

Промінили в душу ті очі ясні,
Вливаючи в неї надію велику.
І все те було, як в чудовому сні,
Що дійсністю став нам довіку.


1937
ВРАНІШНЯ ПІСНЯ

Поховались зорі - золота роса,
І блакитні очі ранок вже розмружив,
Пропливає хмара, мов на парусах,
Я іду у поле радісний і дужий.

А навпроти - вітер піснею тече,
Рання прохолода чиста і прозора,
Відчуваю ясно, що моє плече
Ще міцніше стало, ніж було учора.

Колос досягає до грудей мені,
Зустрічає сонце соняшників нива,
Я хотів би дати це на полотні -
Хай би так застигла урожаю злива.

Та до краю пісня сповнила мене,
Я почав бриніти в тон ланів і вітру,
Зазвучало слово щире, вогняне,
Брав я в руки стебла, наче грав на цитру.


1938
* * *
Я осіннім гаєм йду розмаєм.
Клен стоїть у золоті, в вогні.
Він прихід мій шелестом вітає,
Обсипає листом шлях мені.

Павутина струнами на вітах
Срібними протягнута вгорі.
І прощальну пісню - пісню літа,
Тихих і гарячих вечорів

Струни ті заграли. Серце радо
Б'ється і співає теж про те,
Як плодів незліченим парадом
Виступало літо золоте.

Нагорода щедра нам за працю,
За любов юнацьку до занять.
А садам вже знову квіти сняться,
Ниви - ніби колосом дзвенять.

Хоч в життя ми тільки на порозі,
Сили ж в нас - як молота удар.
Ми вже знаєм, що природа в змозі
Нескінченно збільшувать свій дар.

Зараз от і осінь обважніла
Купами достояних плодів.
Руки - знову просяться до діла,
Щоб наш край ще більше молодів.


1939
ТОБІ, ЗЕМЛЕ

I
Тонке гілля в живій обнові - листі.
І перша тінь в травицю молоду.
На білім цвіті бджоли золотисті,
Неначе скрипки грають у саду.

З садів пливе мелодія на луки.
Із білих віт встає в ясну блакить.
Високе небо слухає ці звуки
І жодній хмарці встати не велить,

Лише, красою впившися до краю,
Легеньким вітром інколи зітхне...
Про тебе, земле, я пісні співаю,
Бо ти ж навік окрилила мене.


II
Ходив, невтомний, в полі борозною,
І ось прийшов тепер та подививсь:
Верхів'я стебел зігнуті дугою -
Дорідний колос виповнивсь і звис.

Край стиглих нив, на остюкові мітли,
Жовтава мжичка сиплеться згори,
Ту мжичку сіє соняшник розквітлий,
І медом, хлібом пахнуть всі вітри.

Гарячі соки гускнуть в кукурудзі,
Пилок сріблястий гублять волоски,
Тут виріс я, зросли тут любі друзі,
Взяли плуги, сокири, молотки...


III
Важким зерном засипано комори,
А в хлібі чути сонячне тепло...
І смак, і запах...
          Вулицями - хори:
На свято вийшло радісне село.

Природа - й та в святковому убранні,
І кожен лист мов каже: "Не впаду!"
У позолоті дині на баштані,
У позолоті яблука в саду...

Уся ти, земле, стала золотою,
За труд наш чесний плату принесла,
Бринять тобі співучою струною
Усі дороги й вулиці села.


1940
***

Аж поки викохаєш ниву -
Не раз натомлене плече
Підставиш ти під теплу зливу,
Не раз і сонце обпече.

Не раз у тихі небокраї
Твій сон в тривозі одпливе...
Але із часом все минає,
І тільки праці плід живе.
Тому люби найбільше будень,
Багато в нього є краси,
Працюй - і сил тобі прибуде
Поглянь - і серце віддаси.

Од жита тінь аж на дорозі
Густою сіткою лежить...
Довіку тут не буть знемозі!
Довіку тут щасливо жить!


1941
МАТИ КЛИЧЕ МЕНЕ

Вперше без тебе у нас на Вкраїні
Квітли вишневі сади,
Сумно схилялись гілки білопінні
До весняної води.

Білі, пахучі... Та що з того цвіту?
Що з того сонця, тепла?
Жодної ягоди журному літу
Квітка-весна не дала.

Хоч би й дала, - було б гірко їх їсти
З ворогом в домі своїм,
Мов сарана-ненажера фашисти -
Все знадобилося їм!

Жмені зерна не лишили в коморі,
В хаті - й лушпиння з яйця.
Всі ми в тяжкому великому горі,
Чи діждемося кінця?

Важко минула безрадісна осінь,
В вікнах біліє зима.
Діти ж твої і голісінькі, й босі,
Хліба й шматочка нема.

Тільки й надії на тебе, мій сину,
Вийдем живими з біди,
Маєш ти зброю, відвагу і силу,
Знищ душогубів! Прийди!

Клич цей земля переносить до мене,
Став я у першім ряду.
- Чую тебе, многостраднице нене!
Чую! Іду!


1942
* * *
Солодкий час, коли були ми вкупі,
Пройшов, як сон, де снивсь розквітлий сад.
Зігрієш ти, було, пахучий купіль,
Кладеш дитя й приказуєш улад.

Постіль для нього - лебедино-біла,
Воно ж затихне в купелі і спить,
А ти над ним - щаслива, ніжна, мила
І все у хаті мов шепоче: цить...

Тепер і ти, й дитя, можливо, мертві,
А я лежу з пробитими грудьми,
І, може б, краще й цій упасти жертві,
Щоб більш од війн вже не страждали ми?

Та ніт же! Ні! Потрібно встати, бити
За власну кров, за рідних та близьких,
Аж поки всі грабіжники й бандити
Не погниють в могилах нелюдських!


25.1. 1942. У шпиталі.
* * *
Стікаючи кров'ю, я вистраждав щастя,
В гарячці ночами я смерть поборов.
Невже ж мені, земле, побачить не вдасться
Степів твоїх любих, річок і дібров?

Невже ж не вернусь я до рідної хати
Господарем жданим, як був ним колись?
Невже доведеться у німця прохати
І миру, й того, щоб на шиї сплелись

Ті руки, що змалку мене годували,
І ті, що у серце любов принесли,
Що в кожнім стремлінні мені помагали
І силу велику у мене влили?

Ніколи! Я знову готовий на муки,
Вже й серце зробилось немов кам'яне,
Щоб тільки оті напрацьовані руки,
Як вісника волі, зустріли мене.


15.08.1942
УКРАЇНІ

Вдень буду умирати - дивитимусь на сонце.
Нехай воно до краю бере моє тепло,
Щоб взимку в кожній хаті розтануло віконце
І чистою водою на блюдце потекло.

Вночі вмирати буду - дивитимусь на зорі,
Хай блиск очей вбирають далекі зорі ті,
Щоб воїни в повітрі, на суші і на морі
За всякої погоди знаходили путі.

Як стріну смерть світанком, -
          на схід зверну обличчя,
Мов соняшник, що квітне на ниві голубій,
Щоб всі туди дивились, почули, як покличе
Громовозвука сурма із ворогом на бій.

Як стріну смерть у битвах вечірньою зорею,
- Впаду лицем на захід, ще й руку простягну,
Дійду до України і буду вічно з нею,
Щоб знов, як прийде ворог, устати на війну.

Прекрасна Україно! Мій колосе пшеничний,
Мій соняшнику ясний, метале золотий,
Дивись на схід, бо звідти
          огонь виходить стрічний.
Він ворога здолає - отой огонь живий.


3.X. 1942
ВОЛЗІ

Красуне Волго! Кланяюсь тобі
Од хвиль Дніпра, що наче в перламутрі
Спадали в ноги схиленій вербі
І думи їй нашіптували мудрі.

Тепер Дніпро - твій добрий, щедрий брат -
Вирує грізно у нічній зажурі,
Зазнав бо він багато лих і втрат,
Над ним промчали чорні, смертні бурі.

Його красу фашистськая мара
За рік один споганила, зганьбила,
Протестом б'є Тарасова гора,
Мов устає якась підземна сила...

Протест отой - він ворога змете!
Це клятва гір - образи не забути!
Твоя ж краса, як і раніш, цвіте,
У цьому сила і Дніпра-Славути.

Я чую, бачу, як вона встає,
Бо промінь сонця на твоїй дорозі,
Тебе й мороз, здається, не скує,
Тебе й посуха висушить не в змозі.

Тарасів шлях на хвилях цих лежить -
На волю шлях важкий і довгожданий.
...Вже скоро сонце полем побіжить,
І над Дніпром розійдуться тумани.


1942
ЙДЕМО НА ЗАХІД

Дірчастий сніг, немов суха стерня,
З-під ніг стрибає з лускотом і дзвоном.
Ворожий постріл нас не зупиня -
Йдемо на захід з прапором червоним.

Проталини чорніють на горбі -
Земля скидає біле покривало.
І вже бруньки проснулись на вербі,
Весна іде так само, як бувало.

І тільки там, де ворог все забрав,
Сумна картина сльози викликає -
Лиш димарі, як свідки чорних справ,
Стирчать з-за стін. А де - то й стін немає.

Та ми все далі впевнено ідем,
Нас ждуть на Україні, в Білорусі...
Побачили брати, як з кожним днем
Ясніш стає на ріднім виднокрузі.

Іще фашист грабує і псує
Багатства наші, працею здобуті,
Він те добро вважає за своє,
А кажем "зась!" - то аж плигає з люті.

Але недовго катові плигать,
Незборні ми в пориві до свободи.
Посунем, зломим ворогову гать,
Як ломлять лід стрімкі весняні води!


1942
СЛАВА УКРАЇНИ

І хліб, і сіль, і ліс, і камінь,
Руда й вугілля - все своє.
Багатством славилась віками
І славною навіки є.

Найбільша ж слава України
- Народ святої чистоти,
Що не чинив криваві війни,
Щоб інший люд в ярмо впрягти.

Його ж неволили і гнули.
Та сили тратили дарма!
Віки минуть, як і минули.
А він - не матиме ярма!


1943
ДНІПРО

Згорілий степ, спустілі села
Уздовж змілілої ріки.
І кожна звістка невесела
Терзала серце на шматки.

Ламали ліс удари бурі,
Гілля летіло в шум отав.
Мов сивий лірник на бандурі,
Дніпро на хвилях рокотав.

Дніпро! Я знав у скорбну осінь,
Про що він думав кожну мить.
Мені вчувається і досі,
Як хвиля збурена шумить.

Од берегів Дніпра чудових
На схід манячили путі,
Стояли верби, наче вдови,
Й ронили сльози золоті.

Жива ріка своєму люду
Немов догукувала вслід:
- Ідіть! Я тут вас ждати буду,
Вертайтесь в сяєві побід!

І от уже ми повернулись
До берегів крутих Дніпра,
До тих степів, до хат і вулиць,
Де ми трудились для добра.

Широкий і родючий степе,
Ви, рідне місто і село,
Приймайте нас усіх до себе,
Щоб горе у труну лягло.

І дайте сили нам такої,
Яка б ворожий край стрясла
Й на сплеску хвилі, в супокої,
Сипнула сонцем із весла.


1943
* * *
Така ти прекрасна, правдива у передчутті...
Прибрала у хаті, сама зодяглася святково
І ждеш, виглядаєш - видніють щасливі путі -
Ось-ось вдалині замаячу... ось вимовлю слово...

І справді - заходить, пропахлий вітрами, поштар,
З конверта, немов з голуб'ятні закоханий голуб,
Мій лист вилітає. З кабиці усміхнений жар
Червоним горіхом упав, покотився додолу;

Димок голубий кривулястим струмком затремтів,
А ти, оповита моєю любов'ю, не бачиш...
Ти нині весела, щаслива, що лист прилетів,
Що я в далині в позолоченій млі заманячив.

Так! Так! Заманячив. Та ще автомат на мені,
На поясі в мене висять ще могутні гранати,
Біжу, поспішаю, щоб тим, хто молився війні,
У домі своєму тепер од війни ж і сконати.

Я вірю, голубко, що в мене щасливі путі,
Вернусь я до тебе в солдатській шанованій славі.
...Така ти прекрасна, правдива у передчутті!
Таке в тебе серце! Такі в тебе очі ласкаві!


1944
* * *

Зворушує серце хороша картина:
По тихім подвір'ю дрібцює дитина,
Нового будинку закінчено мазку.
Всі вікна у сонці...
А біля дверей -
У вкопану в землю есесівську каску
Налито води для курей!


1946
ВЕЧІР

Тихий вечір. Вдалині
Чуть зозулине "ку-ку".
Заколисані вишні
Задрімали у садку.
В тиші навіть крила віт
Обвисають без турбот...
Сонця нагорілий гніт
Заховавсь за горизонт.
І блакитний день кругом -
Утомивсь,
                    змарнів,
                              погас.
В сутінках над квітником
Жук загув, мов контрабас,
Закружляв, подаленів,
Потонув у темноті...
А в село течуть з ланів
Жита пахощі святі.


1946
* * *

Золотострунна стигла нива
На вітрі грає, голосна, -
Бринить про те, що добрі жнива
Приготувала нам вона.

І дзвоном тим розповідає,
Що нашій праці завдяки
Вона на сонці тихо грає
І хилить повні колоски.


1946
* * *

Теплий дощ на зелені жита,
По стеблинах стікають краплини,
А вгорі, мов тасьма золота,
Блискавиця мигтить щохвилини.

Весь мій одяг до тіла промок,
Я ж іду та вдивляюсь в зелене...
І веселка відрадних думок
Зацвіла, заясніла круг мене.

В тій веселці горить, не згаса
Найяскравіша думка-перлина,
Що найкраща на світі краса -
Вічно юна земля і людина.


1946
ПОЕТ

Поет - як земля,
Що приймає від нас по зернині,
А нам віддає
Запашні і важкі колоски.
І слово його,
Яке служить народові нині,
Почують не раз
Майбуття незліченні віки.


1946
НА КОМБАЙНІ

В полі повідь урожайна
Розлилась у всі кінці.
Об гарячий борт комбайна
Штормом б'ються пшениці.

Б'ються, падають на косу -
Їх жбурляє стиглий лан
В шум, у бурю стоголосу,
Що її здійняв комбайн...

Нам і в ніч тепер не спиться,
Зріє сила молода...
І тече, шумить пшениця,
Як живущая вода.


1947
ЗАСПІВ

Гей, натхнення!
На труд поспішай,
Як спішать хлібороби у поле,
Хай слова "боротьба за врожай",
Як життя, не старіють ніколи.

Хай вони поетично звучать
У газеті, у книзі, в розмові, -
В них сучасності свіжа печать,
Це слова - бойові, програмові.

Щоб найкращії мрії збулись,
Майбуття ми виводим будову...
І отут, моя пісне, трудись,
Йди зі мною в прийдешність чудову.

Будь із тими, хто сіє і жне,
Хто працює для рідного краю...
Хлібороби на святі врожаю
Добрим словом згадають мене.


1947
ПОЛЕ

(жарт)

Чи то праця мене утомила.
Чи приборкали думи сумні -
Я відчув, що завзяття і сила
Так немов підупали в мені.

Як для себе, то це ще нічого,
Та в артіль пролягла моя путь,
Не доводиться ждать вихідного,
Щоб нової снаги зачерпнуть.

Я шукав її в тихій оселі...
Але якось в один з вечорів
У думках, мовчазний, невеселий,
Я не зчувсь, як у поле забрів.

Глянув - жито мене обступило
І неначе сказало: - Здоров!
Завітав ти до мене по силу?
Ти утоми в собі не зборов?
Дихай глибоко!
- ...
- Глибше!
- ...


- Ще глибше!
- Що за пахощі! - вигукнув я.-
Та ж мені уже робиться ліпше!
Десь дівається втома моя!

З кожним подихом в тіло вступала
Міць живої моєї землі
І навік мою втому приспала,
Погасила якісь там жалі...

Всім тепер, хто не хоче буть кволим,
Товариська порада моя:
Кожний раз, коли йтимете полем,
Не забудьте подихать, як я.


1953
* * *

Борозна - пряма стежка до щастя,
Що для тебе готує дари.
В борозні тобі сили додасться...
Все, що вік оджило, - приори.

Приори від початку до краю,
Не зостав ні рядочка стерні -
Знов засяє краса урожаю,
Буде сили багато в зерні.

Буде й завтра в нас хліба доволі...
І тоді й через тисячу літ
На своєму широкому полі
Запримітять нащадки твій слід.


1954
* * *

Іще зимі й не снилася покора,
Ще всюди сніг і небо неясне,
А вже блищить лоза червонокора,
І брунька скоро вічко розпахне.

Приходить час, і зелень перемогу
Святкує всюди - в полі і в селі.
І все живе під марш ладнає ногу,
І все з піснями ходить по землі.

Отак і ми змагаємось, щоб жити,
Усе в нас є - і сили, і права.
І нас, як молоде високе жито,
Вітчизни сонце щедро зігріва.

Але в житті відмінні од весни ми,
Бо все ж зникають квіти і теплінь,
А ми прийшли квітучими, ясними
На вічний час, на сотні поколінь!


1955
* * *
 Край ниви - давнішня воронка,
А лан пшениці - як вода,
І колос, вирізьблений тонко,
У ту воронку загляда
Й, здається, думає:
                    "Для чого
Цю яму вирито отут?
І не будується нічого,
А вкладено чималий труд".
Йому, дитині праці й миру,
Не зрозуміла лють війни.
...Про мир,
          про труд,
                  про дружбу щиру,
Схилившись, думають лани.


1955
* * *

І рев телят, і спів півнів,
І тихий вітер із ланів,
І шепіт сестроньки-тополі,
І голубінь на видноколі -
Все дороге, близьке мені
В зеленій рідній стороні.


Поїду в степ, а там рілля
І очі, й серце звеселя:
Лежить під сонцем чорна скиба,
Немов шматок ламкого хліба,
І тінь в глибокій борозні...
Рілля затихла в напівсні.


Їй легко дишеться. Вона
Пахтить настоями вина.
Там зливи сонця і вологи
Врожайної набрали змоги,
І колос в полі забуя.
О земле, матінко моя!..


1955
МИНАЄ ЧАС...

То білий цвіт, то жовтий лист
Попід деревами лежить.
Минає час - під вітру свист
І листя котиться, біжить.


Минає все. Мину і я
І десь у часі загублюсь,
Як нині молодість моя,
На котру здалеку дивлюсь.


Та я ніскільки не в журбі,
Як в юності, люблю життя,
Зоставить кожен по собі
Своє добро - своє дитя.


Отож - все знати, все уміть!
Все вище прагнуть повсякчас!
Щоб і осіння жовта мідь
Була, як сонце, серед нас!


1955
ВІТЧИЗНІ

Вітчизно!
Ти - сонце весняне моє:
Ти світиш,
         ти грієш,
         ти кличеш до зросту.
Земля твоя
         соки живлющі дає.
І все це -
              так щедро,
                  так щиро,
                       так просто.
Ти - крила моїх найвідрадніших мрій.
Ти - сил молодих джерело невичерпне.
Світи до роботи моєї і грій.
Хай люті морози, хай спека нестерпна,-
Здолаю я гори, долини й моря.
Я ще молодий,
              лише взявся до діла.
Життя мого
              малопомітна зоря
У небі твоєму
              ледь-ледь заясніла.
Та я
        до кінця
                  все горіння своє,
Яке, почуваю, в мені не погасне,
Віддать тобі хочу.
                ...Вже зримо встає
Майбутнє -
          велике, жадане, прекрасне.


1955
* * *

На сонце! На вітер! У простір!
Там ходить весела весна,
Там пісня в ясні високості
Злітає легка, голосна.

Там чути гурчання мотора,
Там зерно лягає в ріллю...
Гей, друзі мої, не з учора
Я землю і сонце люблю!

Живу я на світі давненько,
А все говорив би одне:
Яка це краса, моя ненько!
Вона полонила мене.

Так любо, так гарно усюди,
І праця мені не важка,
Бо радість розширює груди,
Що рідна земля в нас така.

Родюча, багата, безкрая,
Й під віхолу бачила сни;
І сонце над нею сіяє,
І всюди - буяння весни.

В ці дні у селі не сидиться,
Тісні мені хата і двір -
Люблю я у полі трудиться
З осяяних юністю пір.

І хочеться знову і знову
Орати, і сіять, і жать...
По всім видноколі ясному
Широкі простори лежать.

Оці голубіні безмежні,
Що з небом злились вдалині,
Принадні, як наше прийдешнє,
І любі, і рідні мені.

На сонце ж! На вітер! У простір!
Де ходить весела весна,
Де пісня в ясні високості
Злітає легка, голосна.


1956
ЖОРЖИНИ

Коли ми зустрілись, коли подружили,
Я став тебе вірно кохати -
Нам впало у вічі, що красні жоржини
Цвітуть коло нашої хати.

Була то хороша, щаслива прикмета,
Бо квіти є друзі кохання.
Ми їх назбирали і склали букета
На днів тих живе спогадання.

Літа, ніби помахи крил голубиних,
В польоті своїм зашуміли.
І час нам поміряв сердечні глибини,
Гартовані вивірив сили.

І навіть тоді, коли скрізь хуртовини
Накидають снігу, як вати,
То нам все здається, що красні жоржини
Цвітуть коло нашої хати.


1956
У ПОГОЖЕ НАДВЕЧІР'Я
Колись в погоже надвечір'я
Серед зеленого подвір'я
У білім одязі стояв
Столітній дід. Щось міркував
Чи просто миром милувався.
Сусід прийшов. Дід привітався.
Погомоніли про діла,
Який врожай земля дала...
А потім дід пішов до хати,
Пішов, щоб гостя вшанувати.
Не чимсь таким пришанував -
Груш пригорщу йому набрав.
Несе ті груші до сусіда,
А я стою, дивлюсь на діда.
Яка ж прекрасна і свята
В того старого доброта!
Крізь пальці груші виглядають,
А руки наче промовляють:
Вмістився б в пригорщу весь світ -
І світ віддав би щедрий дід!
Я добрість трудового люду
Любить і славить вічно буду:
Величнішої доброти
По всьому світу не знайти.


1957
"ОПАЛЕ ЛИСТЯ"

Я слухаю Іва Монтана.
Хоч мови не знаю - чужа.
Але, наче осінь духмяна,
Мене його пісня вража.

Я чую в ній жаль за минулим.
Кохання... Дерева в цвіту...
А потім...
               Як часто ми тулим
До теплих грудей пустоту!

І хочеться плакать від смутку,
Утіху шукати іти...
Коли б хоч одну незабудку
В опалому листі знайти!..

Задумалась осінь рум'яна,
І спомин у вітах снує...
Від скорбного співу Монтана
Пощемлює серце моє.


1957
ТВІЙ МАК ЦВІТЕ

Шістнадцять літ, як ти у нас була,
І чи комусь тоді на довгу згадку,
Чи на прикрасу нашого села
Посіяла квіток велику грядку.

То був червоний чорночубий мак,
Такий легкий, тремтливий, серцю милий.
Він радує, хвилює душу так,
Хоч всю її в слова гарячі вилий...

Тепер він сам тут сіється, цвіте,
І, дивлячись в ясне червневе небо,
Ті дні забув немовби, а проте
Красою всім нагадує про тебе.

с. Вербове, 1958
* * *

Зігрію серцем я рядки
І запищу їх на папері,
Щоб зацвіли, як нагідки
На квітнику в осіннім сквері.

 Тоді - хай вітер, хай мороз -
Ніщо не схилить їх, не згубить,
Їм буде чутись голос гроз,
Здаватись - сонце їх голубить.


1958
ОСІНЬ

Ще тепло.
           Жарко.
                  Тільки ж осінь -
Фарбує в сірий тон поля.
Мовчать пташки, линяє просинь
І в тихий сон впада земля.

Вітрець, мов літа він шукає,
Бадиллям сухо шелестить...
А пісня праці - не змовкає,
І серце в радості не спить.

Жнива пахучі одшуміли
Ясною зливою зерна.
Але земля не обідніла -
Рясніє знов
                добром вона.

Схилили голови жовтаві
Дебелі соняшники вряд,
Укісних трав густій отаві
Ти, як весні зеленій, рад.
А ген - баштан.
                 У вечір синій
Там тиша, спокій і краса,
І молодик, мов скибка дині,
Над тим баштаном нависа.

О, рідна земле, добра мати,
З любов'ю ти годуєш нас.
Тебе нам щастям засівати,
Ясним, доріднішим щораз.

Тож сіймо в пору пречудову,
Не гаймо доброго часу,
Щоб наше поле знову й знову
Несло багатство і красу!


1958
* * *
Молоденьким півнем заспівало літо,
Соняшник в задумі голову схилив,
А вона ж велика та важка, як сито
Повне з горією не насіння - слив.

І сади додолу нагинають віти
В соками налитих сонячних плодах.
Рвуть пашисті груші невгамовні діти
І біжать до хати. А гарячий дах,

Наче та сушарня: вишні, абрикоси
Під липневим сонцем в листиках стоять.
Звідкись прилітають жовтолапі оси,
Поспіхом полазять і кудись летять.

Всюди розтеклися пахощі медові,
Диш на повні груди і радій, міцній,
Дні стоять погожі, дні стоять чудові
В рідній, наймилішій стороні моїй.


1960
РОЗМОВА З ЗАПОРІЗЬКИМ ДУБОМ

- Здоров, дідугане! Нарешті й мені
Вдалося побути в твоїй стороні.
Я знаю: поетів захоплюєш ти,
І віршам про тебе, як макам, цвісти...
Та я заохочую музу свою
Навіять не оду, а це інтерв'ю.

Скажи мені, дубе, скажи про одне -
Про те, що найбільше цікавить мене:
Відколи росте твоя крона густа?
Чи ти не лічив свої довгі літа? -

Промовив, дивлюся і жду. А мій дуб,
Неначе в маю, назеленює чуб.
І чую з його кучерявих висот:
- Років скільки маю? Вже майже сімсот!

Я стримано-радісно скрикнув: - Ого!
Ти, дубе, ровесник народу мого;
Напевно, зібрав його думи, пісні,
Як зерна дощу, як світанки ясні.
І здавна й понині тим скарбом живеш.
А ще де для себе ти сили береш?

І знов зазвучали слова у гіллі:
- Де сили беру я? У рідній землі!
Якщо її любиш - все знайдеш у ній,
А знайдеш - століття рости, зеленій...

Почувши наснажливу мову таку,
Як совість, правдиву, як юність, палку,
Від радості я, мов зоря, засіяв,
І дубові так на прощання сказав:
- Спасибі за раду. Твоїм інтерв'ю
Я, наче вінком, всім серця обів'ю.


1962
ПОЛЕМІЧНІ СОНЕТИ
І

Чи в маренні, а чи під п'яну руку
Ти написав свій вірш-головолом.
Не схаменувшись, взяв і дав до друку,
А сам чманієш знову за столом;

І знов язик зав'язуєш вузлом,
Говорячи про щастя і про муку.
І цю свою витієвату штуку
Ти кидаєш як виклик - з явним злом.

 Що ось, мовляв, усе, що зрозуміле,
Мені воно давно чуже, не миле,
І навіть більш - нестерпним вже стає.

Сердега! Ти й не знаєш, що в народі
Один рядочок пісні в більшій "моді",
Ніж все гучне "новаторство" твоє.

1962
 II

Не думай, що блокуюсь я. Для чого?
З юнацьких літ я не любитель чвар.
А все ж не можу не сказать нічого
В ці дні і я на захист мовних чар.

"Бо стогне світ од "геніїв - нездар", -
Як вже давно душею вчув Тичина,
І чиста серцем трудова людина
Й сьогодні жде пісень, а не примар.

Чого ж це ти гадаєш, хлопче милий,
Що ти - колись! - одкриєшся вікам.
Шевченко став одразу зрозумілий
Не вченим лиш, а й темним кріпакам.

Його й сьогодні маю я на оці.
Якщо це блок, то що ж: тоді я в блоці.


1963
* * *

Ти майстер поетичних справ,
На вірші ти мастак.
Прийшов. Побачив. Написав.
А я не вмію так.

Я дуже довго все роблю,
Як плин повільних рік...
Зате коли вже й полюблю,
То полюблю - навік!


1963
ЗАРОЗУМІЛИМ

Не ставте хреста наді мною,
Мовляв, ти своє одспівав,
Я чую, як віє весною
Од дерев, галуззя і трав,

Як в небі, де синь розцвілася,
Про сонце сурмлять журавлі...
І в груди мої улилася
Пробуджена сила землі.
  
Життя я приймаю, як свято,
Хоча й не безхмарне воно.
Написано в мене багато:
Сьогодні, і вчора, й давно.

Та ще й напишу я немало -
В строю бадьорюсь неспроста.
І серце моє не зів'яло.
А спів - молодіє, зроста!

В душі моїй - море волошок,
І жар є, що гріє мене...
Не кидайте пісню у кошик,
А то він огнем спалахне!


1963
ПРОЩАННЯ З ОСІННІМ СОНЦЕМ

Опалим листом встелена яруга,
Вітрець березі жовту хустку мне...
Осіннє сонце, як усмішка друга
При розставанні, - трішечки сумне.

 І все це тихо сповнює й мене
Прозорим смутком - як органна фуга.
А сонце горизонт ось-ось торкне:
Дійшло вже до вечірнього упруга.

 Ну що ж: прощай! І не лише до ранку,
А вже й на зиму. Зблідле до останку,
В снігах, укрившись хмарами, засни.

Та прийде час - під солов'їні трелі
Ми знову, повні сил, ясні, веселі,
Зустрінемось на святові весни.
 1963


Пісні

Слова Василя Лісняка
Я так люблю Вас
Мовчало все
***
Я так люблю Вас! Так люблю!
Про це несила розказать -
Вогнем душі слова палю...
Чи Вас із квіткою зрівнять?

А коли квітку, то яку
Поставить з вами нарівні?
Розквітла гілочка бузку
Про Вас нагадує мені.

Ви скажете:
  -Нема зв'язку!
Я довговічна, я жива,
А найгарніший цвіт бузку
Красивий - день, не більше два.

Почувши відповідь таку,
Знов розгублю свої слова.
А все ж, чому краса бузку
Мені Ваш образ навіва?

Не раз Вас бачив на віку
В такого кольору вбранні,
Що свіжа гілочка бузку
Про Вас нагадує мені.

               1956
            
    ***
Мовчало все. Мовчали ми.
Два серця в тиші стукотіли.
Сузір'їв дивні килими
Промінням радісним тремтіли.

І той почутий стук сердець,
І те життя зірок безкрає
В незримий склалися вінець,
Що нашу дружбу увінчає.

               1937

Музика Василя Лісняка

Цвіт в моєму серці
Закучерявилися хмари
Гаптує дівчина
Ой чого ти, тополенько, не цвітеш?
Ой там у полі - на обніжку
Серце...



Немає коментарів:

Дописати коментар